Химич Роман (totaltelecom) wrote,
Химич Роман
totaltelecom

8 березня та фемінізм в контексті “національно-визвольних змагань”

Мені завжди здавалися надмірними емоції, що їх демонструють прихильники державницьких та незалежницьких поглядів, той же Володимир В'ятрович, у зв'язку із традицією відмічати 8 березня. Типовий приклад - ось цей текст на тему "Чому 8 березня це зашквар і фу-фу-фу"

Моє знайомство з історією повстанського руху на Західній Україні почалося з книги Джеффри Бурдса "СОВЕТСКАЯ АГЕНТУРА Очерки истории СССР в послевоенные годы (1944-1948)". Книга дуже цікава, насичена цитатами з документальних джерел і варта того, аби ознайомитися із нею. Автор в цілому ставиться приязно до українського націоналістичного руху, вважає дії радянської влади злочинними, тож його книга може бути віднесена до державницького/незалежницького канону.


Бурдс знайшов за необхідне присвятити цілий розділ гендерному аспекту повстанської боротьби на теренах Західної України. Він починає його з постановки наступного питання:

"Одна из наиболее заметных черт гендерной истории украинского подполья 1940-х гг.— почти полное молчание о роли женщин в этом движении. Советские оперативные данные показывают, что женщины постоянно принимали участие – порой весьма значительное – в операциях повстанцев. Напротив, в эмигрантской печати и публикациях украинских националистов почти не содержится информации женщинах в рядах подпольщиков.

Замечательно, что во множесте изданий агиографического характера в сонме украинских героев мы почти не встречаем женщин-воинов. Так, например, в последнем двухтомном биографическом справочнике Петра Содоля “Украинская повстанческая армия “, вышедшем в 1995 г., названы имена имена 338 “героев” (и предателей), но только семнадцать из них - женщины. Из этих семнадцати женщин- членов УПА – по данным справочника - лишь немногие “пали смертью храбрых” на поле брани, сражаясь против польских, советских или немецких врагов. И все они без исключения были причислены к героям совсем не потому, что были убиты, или отбывали тюремные сроки, или работали на различных второстепенных для движения направлениях – в сфере культуры, образования или заботы о детях. Почти во всех из этих семнадцати случаях женщины удостоились упоминания об их причастности к подпольной борьбе, потому что они были женами, дочерьми или другими родственницами героев-мужчин.

Так же трактует “героизм” и другое издание—“Тернопольская область: список героев Украинской революции, павших в борьбе с русской большевистской оккупационной властью, 13.3.1944—31.12.1948”, выпущенное в свет впервые в сентябре 1949 г. в виде машинописного текста. В этой книге памяти названо 718 “павших героев” – среди них только восемнадцать женщин12.

Итак, перед нами загадка: если в большинстве советских источников утверждается, что женщины играли такую значительную роль в украинском освободительном движении после войны, то почему об их участии так мало написано? Почему мы так мало знаем об этих женщинах, и особенно об их участии в движении – кроме того, что они играли вспомогательную роль в снабжении продовольствием, обеспечении связи между отрядами, в оказании медицинской помощи?"


Бурдс не дає однозначної відповіді, натомість наводить кілька можливих причин. Наскільки я його зрозумів, він схиляється до різного штибу психологічних причин, як от масивна травма, що її отримали повстанці-чоловіки через свою неспроможність захистити своїх жінок від насильства радянських каральних структур. Варто сказати, що автор не намагається ідеалізувати повстанський рух, приховати його злочини та вади. Можна глянути на історію, що наведена на стр. 148, там такого багацько. Але, ще раз, причини мовчанки щодо трагедії та подвигу повстанок, він наводить необразливі для повстанців- чоловіків.

А нещодавно мені на очі потрапив текст, присвячений українкам, що приймали участь в повстанському русі в лавах УПА і дещо з версій Бурдса заграло новими кольорами.

"Здоров'я жінок-повстанців ретельно перевіряли. Медогляди влаштовували працівники Українського Червоного Хреста. Додаткові обстеження, за потреби, ініціювали військові командири, особливо під час епідемій тифу чи сифілісу. Невиліковно хворих на венеричні недуги розстрілювали. По-перше, в УПА бракувало медикаментів, кваліфікованих лікарів і умов для лікування. По-друге, боялися, що хворі жінки могли бути агентами МГБ й мали завдання заразити якомога більше вояків, щоб підірвати боєздатність армії.

У примітці до протоколу допиту Службою безпеки ОУН Львівщини працівниці Українського Червоного Хреста Оксани Позняк від 26 жовтня 1945 року зазначено: "Цю санітарку зліквідовано з причини, що яко хвора перебувала з мущинами, ховаючись від більшовиків, вела себе неморально, в той спосіб поширювала хворобу". Уникали смертної кари лише повстанки, які заразилися внаслідок зґвалтування".


Газета.уа, в якому він надрукований, здається, не помічена в роботі на Путєна і, в цілому, є виданням ідеологічно витриманим, що твердо стоїть на державницьких та патріотичних позиціях. Тож вважати цю публікацію огидною провокацією антиукраїнських сил поки не бачу підстав.

Судячи із всіх цих свідчень, західноукраїнський націоналістичний рух середини минулого сторіччя, що його на державному рівні ототожнюють із українським національно-визвольним рухом в цілому, був носієм вельми архаїчних цінностей та уявлень. Для порівняння, радянський режим також активно залучав жінок до участі у воєнних діях, а їхня доля на полі бою та в тилу часто-густо була такою ж злою. Але офіційна радянська історіографія роль жіноцтва, щонайменше, не приховувала. Хоча про зворотній бік медалі зазвичай нічого "не було прийнято" розповідати аж до часів "перебудови" наприкінці 80-их.

Здається, що специфічні, м'яко кажучи, погляди українських націоналістів середини минулого сторіччя на роль та місце жінки не залишися разом із ними у минулому. З такого ракурсу агресивне заперечення гендерної проблематики та феміністичного порядку денного для сучасної України виглядає логічним та очікуваним. Якщо очільники та борці минулого дивилися на своїх бойових подруг та українок взагалі як на симпатичний та корисний, але примхливий і часом небезпечний "елемент", що ним за гострої необхідності можна і треба пожертвувати задля Великої Мети, чому ж нащадкам їхньої слави варто щось міняти?

Якось так.


P.S. Мой блог переехал по адресу totaltelecom.dreamwidth.org

Исходная запись доступна по адресу https://totaltelecom.dreamwidth.org/549843.html Вы можете комментировать её там, используя OpenID, т.е. ваши действующие логин и пароль ЖЖ.
Tags: Украина, война, гражданское
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments